Яскравим і багатозначним символом є для українського народу рушники. Ними не лише прикрашали будинки наших прабатьків, у них вкладали сенс і душу. І сьогодні більшість українців зберігають рушники, які є сімейними реліквіями. За старих часів рушники вважалися оберегами. Ними прикрашали житло: рушники обов'язково висіли на дверях і вікнах у всіх сільських хатах. Для рушника дівчата ткали лляне полотно. При вишивці рушника в основному користувалися чорними та червоними нитками.
Рушники мали певний сенс. У хаті розвішували рушники "візитні", які були ідеально вишиті з обох боків: з лицьової та з виворітної.
Вважали гріхом, якщо хліб клали на стіл, непокритий рушником. Для цього українські майстрині вишивали "хлібники". У кутку хати завжди висіла ікона, вкрита рушником-"божником". Такий рушник розшивався по кінцях і вздовж одного краю. На "божниках" вишивали літери І.Х. (Ісус Христос) або Б.М (Богородиця Мати). Застосовувалися рушники і при проведенні обрядів. Під час сватання та весілля рушники виконували сакральну функцію. До весілля наречена мала вишити дюжину різних рушників. Під час проведення обряду староста пов'язував рушником руки нареченої та нареченого. Потім на покритий рушником хліб клали пов'язані молоді руки. Потім рушник розв'язували. Їм наречена перев'язувала сватів. Призначені для посагу рушники багато розшивали. Демонстрували за допомогою рушників та багатство роду: при вході молодої до будинку свого чоловіка дванадцять дівчат несли перед парою рушники. Рушники оздоблювали і вінчальні ікони. На рушнику для нареченого вишивали жолуді та дубове листя, яке символізувало стабільність, здоров'я та силу, на рушнику для нареченої – калину, жіночий знак. До цього дня збереглася традиція, коли одружені повинні ставати на рушник. Рушниками пов'язують сватів, на них же кладуть коровай, яким обдаровують молодих. Вишиті символи захищали матір та дитину, їхнє здоров'я. Хресна мати мала вишити рушник, на якому дитину несли до церкви для виконання обряду хрещення. На таких рушниках були тільки нитки світлих тонів, які, за повір'ям, притягували хороше життя дитині. Традиційно використовували рушники і на похороні. Вважалося, що протягом сорока днів рушник - місце проживання душі покійного, "вікно" між світом живих і тих, що приставилися до Бога. У наш швидкоплинний час рушник не забутий. І сьогодні він використовується за певних обрядів. Рушник – народна пам'ять, пам'ять наших українських предків, що сполучає символ різних поколінь.